Мій досвід життя у Британії
Про мене
Мене звати Парубоча Тетяна, мені 71 рік. Закінчила радіофізичний факультет Київського університету в 1973 році; 33 роки працювала на кафедрі квантової радіофізики свого факультету. В шалені 90-ті роки, коли впало фінансування науки, перекваліфікувалась на бухгалтера і вже маю більш ніж 20-ти річний досвід роботи головним бухгалтером. Нині через війну втратила свою роботу і тепер я пенсіонер, який проте не може змиритись зі своїм безробітним статусом.
Шеффілд, 2023
В мене троє дітей. Старша донька, математик за освітою, а за покликанням тележурналіст, нині живе і працює в Києві. Разом зі своїм чоловіком була в теробороні Києва, зараз крім роботи і волонтерської допомоги ЗСУ, має багато громадських активностей, як от участь у організації і роботі розмовних клубів. Мій син, айтішник за освітою, отримавши британську робочу візу, зараз зі своєю сім'єю живе біля Манчестера і працює на міжнародну ІТ компанію. Менша донька, юрист за освітою, працює в ІТ сфері, і вже 5 років проживає тут в Британії зі своїм чоловіком. Коли почалась війна, вона стільком людям допомогла і зараз допомагає чим може! Мені теж.
Виїзд з України
Ранком того пам’ятного дня 24 лютого, коли на нас полетіли ракети, а з вікна моєї квартири було видно, як горить нафтобаза у Василькові, я поспішила не в укриття, а на роботу. Я працювала головним бухгалтером в торговій фірмі, і мені конче треба було, поки ще працював інтернет, подати річну звітність по фірмі. Це почуття обов’язку було сильніше за страх війни. Одна з перших ракет прилетіла на Голосіївську площу, де я була всього за 20 хв до цього. По дорозі додому я бачила, як люди бігли до банкоматів знімати гроші, стояли в черзі до аптек і магазинів. На дорогах були страшенні пробки – люди намагались виїхати з Києва. Ми теж вирушили наступного дня зранку. Моя старша донька рішуче відмовилась від евакуації і залишилась з чоловіком і його батьками.
Це окрема драматична розповідь про мій шлях з Києва до Шеффілда. Ми сім’єю виїхали з Києва на другий день війни 25 лютого, а прибула я сама в Британію тільки в кінці квітня. Ми їхали машиною через всю Україну, Румунію, Угорщину, Словаччину, Німеччину. Потім з Берліна я летіла на Стокгольм і там чекала британської візи.
Коли ми проїздили Карпати, мій син сказав: «Дивись, може це ти востаннє бачиш Карпати!» (ми часто мандрували в Карпатах). А я собі думала, може це я востаннє бачу свою рідну Україну. Так чудово жити в Британії, але як хочеться хоч раз навідатись додому!
Стокгольм, квітень 2022
Прибуття
Але треба було обживатись тут. Донька допомогла вирішити багато побутових питань: оформити BRP, податись на пенсію, знайти сімейного лікаря, українську громаду і навіть курси англійської мови.
Іншим було не так легко, як мені, однак люди питали і їм допомагали. Стукайте і вам відчиниться (з Біблії). Світ не без добрих людей і ця країна побудована людьми для людей. Ніхто не покине тебе напризволяще
Медицина
В свої 70 з гаком років я вже мала багато проблем зі здоров’ям: високий тиск, проблеми з серцем, поганий зір, біль в ногах і руках, стоматологічні проблеми. Деякі з них я намагалась вирішити в Києві. Мені повезло – я мала в Києві гарного сімейного лікаря, пройшла необхідні обстеження, мені розробили схему профілактики і лікування. Тут все довелось вибудовувати з нуля.
Спочатку треба записатись до сімейного лікаря (GP). Зразу ж дві проблеми: довго чекати прийому і мовний бар’єр.
Отож, я попала до GP на прийом, описала свої болячки. Мені зробили всі необхідні аналізи, записали на прийом до спеціалістів. Потім розробили схему лікування і призначили ліки. Вона була схожа на мою українську, але виявилась більш ефективною.
Я хочу відмітити, що місцеві лікарі приділяють більше уваги фізкультурі як методу профілактики і лікування, ніж власне пігулкам. З ліками теж просто. Я їх отримую безкоштовно в тій аптеці, до якої я приписалась. Ліків вистачає приблизно на місяць. Потім я надсилаю електронного листа своєму GP, вказую які ліки мені треба продовжити і через 2-3 дні отримую їх в своїй аптеці. В Україні це мені б коштувало пів моєї пенсії.
приклад листа до GP
Поступово я пройшла обстеження у кардіолога, фізіотерапевта, судинного хірурга, мені зробили УЗІ всіх внутрішніх органів, перевірили на онкологію. Я перебуваю на обліку у кардіолога і періодично раз у півроку проходжу огляди. Мені коригують призначення ліків в залежності від результатів аналізів. Самий перший аналіз крові показав, що я маю ознаки діабету, дефіцит заліза в крові, тобто анемію. Мені призначили відповідні препарати і я поступово позбавилась анемії.
Щодо діабету, то мене записали на цікаві курси, де вчать як змінити стиль життя, щоб не допустити діабету. Заняття відбувались щочетверга і на цих заняттях дуже позитивна британська дівчина намагалась переконати англійських бабусь і дідусів поміняти свої звички і перейти до здорового способу життя.
Я була єдина українка, і для мене ці заняття були як додаткові уроки англійської мови і англійського побуту. Я з цікавістю спостерігала і порівнювала їх життя із життям наших пенсіонерів. Для них це така непідйомна задача - зменшити споживання снеків, тобто тістечок, з 5 до 2-3 на день. Як же ж жити без тістечок!
Харчові звички британців кардинально відрізняються від наших, особливо наших сільських звичок. У нас основа харчування це борщ, суп, каша, страви з картоплі. М’ясо і риба – це вже свято. Вони ж поняття не мають про перші страви, але от другі страви у них капітальні. Пиріжків нема, але є тістечка і снеки.
Горілки не вживають, але багато п’ють пива, а також вина. Важко тутешньому діабетику дотримуватись правильної дієти. Але і у нас дома нелегко, особливо в сім’ях з традиційним укладом життя.
Мені подобається, що тут в магазинах завжди є свіжі овочі і фрукти і не дорого. Дешевше, ніж в Італії і вдвічі дешевше ніж в Україні. Тут ніхто не закриває банки, як ми це робимо влітку в селі. Однак, самі британці вважають, що, наприклад, італійська кухня краща, ніж їхня. Та й український борщ, вареники, голубці, деруни і котлети наші спонсори уподобали. Але все ж нам важко змагатися з арабською чи турецькою кухнею, бо на Сході готують віртуозно.
Ми святкували Різдво в нашій багатонаціональній школі англійської мови і кожен з нас приготував страви своєї національної кухні – було дуже смачно, незвично і різномаїтно. Зазвичай, наші вчительки беруть на роботу судочки з пастою чи рисом, розігрівають їх в мікрохвильовці і так обідають. Хоч навколо повно кафе, барів, пабів, ресторанів. Воно там наче й не дорого, але за вартість одного обіду можна тиждень харчуватися з магазину.
Магазини – на різний смак і гаманець. Мій улюблений – це Moor Market, в якому є фрукти, овочі, свіжі ягоди, гарне м’ясо і риба.
ринок Moor Market
Місцеві кажуть, що риба у них дорога і вони не можуть собі її часто дозволити, але іноді тут можна купить гарного лосося дуже дешево. Часто в магазинах буває розпродаж продуктів з позначкою «reduce» за півціни або й менше. Сміло можна купувати – продукти якісні, ніяк не зіпсовані. Так можна задешево купувати сендвічі, тобто бутерброди. Навіть дітей в школі годують на обід сендвічами і їм це подобається.
Спорт
Турбуючись про своє здоров’я, я регулярно відвідую спортзал і краще харчуюсь. В результаті почуваюсь набагато краще і результати аналізів показують, що я позбулась анемії. В мене кращі показники пульсу, тиску і т д.
Мені подобається, що все лікування у державних закладах тут безкоштовно, крім стоматологів. Та й стоматологічну проблему я врешті вирішила. Мені знайшли гарного стоматолога і я отримала якісні послуги, вартість яких не суттєво вища, ніж в Україні.
Кажуть, що в Британії медична криза. Але попри це, медична система працює, тільки треба знати її особливості. Де можна – набратись терпіння і дочекатись своєї черги. В критичних випадках іти в пункт невідкладної допомоги.
Я була свідком, як моїй подрузі викликали швидку допомогу в дорозі. Машина прибула за 15 хв і людині надали всю необхідну допомогу. Мовний бар’єр теж хай вас не лякає. Лікарі звикли працювати з людьми різних національностей. Багато моїх знайомих використовують автоперекладач на смартфоні або беруть з собою на прийом англомовну людину.
Головне, це усвідомлення, що тут тобі допоможуть і терплячість. Мій однокурсник прибув у Лондон до своєї дочки з важкою онкологічною проблемою. В Києві онкологи відмовились робити операцію, бо пухлина була біля ока, і вони не знали, як її видалити. В Києві це коштувало б дуже дорого. В Лондоні йому безкоштовно зробили операцію. До речі, у США медицина платна, і за таку операцію його родина виплачувала б багато років.
Транспорт
Місцеві жаліються, що громадський транспорт дорогий і вони праві. Було б вигідніше зробить проїзд дешевшим. Тоді можна було б залучити молодь до активного життя і культурного відпочинку. Бо іноді в робочий час напівпусті автобуси возять лише безкоштовних пенсіонерів.
Я теж, як пенсіонер, отримала такий безкоштовний проїзний на 5 років. Від дає право на безкоштовний проїзд в місцевому транспорті в робочі дні з 9-30 до 23 годині і необмежено у вихідні. Залізницею можна безкоштовно їздити тільки у своєму регіоні, але автобусом на місцевих рейсах по всій Британії.
Я активно користуюсь такою можливістю і вже відвідала багато цікавих місць по Південному Йоркширу. Зранку до 9-30 в робочий день за проїзд треба платити. Часом наші пенсіонери запізнюються на уроки англійської мови, бо чекають, коли проїзд стане безкоштовним або ж платять по 2 фунти.
Навчання
До війни я тричі приїздила в Шеффілд в гості до дочки і вже ніби знала місто і місцеві порядки. Але це дві великі різниці: бути туристом чи приїхати на проживання; зовсім інше сприйняття. Коли тут живеш, то треба вирішувати багато питань і головна перепона – мовний бар’єр.
Я з повагою ставлюсь до новоприбулих українців, які не знаючи мови, йдуть з авто-перекладачем влаштовуватись на роботу, в лікарню, в магазин і досягають мети. Потім вони вивчать мову, навчаться спілкуватись, знайдуть своє місце в цьому житті; такі люди не пропадуть.
Я одразу зрозуміла, що англійську мову треба вчити серйозно, але майже місяць не могла знайти відповідні курси, бо не знала куди звертатись. Дома я вчила мову самостійно, користувалась нею на роботі, читала книжки і журнали, але розмовною мовою не володіла.
В Британії в кожному великому місті є пункти допомоги для біженців і переселенців, де можна отримати багато необхідних послуг, в тому числі безкоштовне вивчення англійської мови. Але я про це навіть не підозрювала. Коли взнала, то стала ходить до них на заняття. Вони були дуже різного рівня, основна їх мета – мовне виживання. Самі необхідні навички щоденного спілкування на вулиці, в транспорті, магазині, аптеці, лікарні. Це як рятувальний пояс під час катастрофи і це дуже гуманна ініціатива. В системі такого навчання в основному, працюють волонтери, за що їм велика вдячність. Через пару місяців по приїзду для українців організували спеціальне вивчення англійської мови і я цим скористалась.
Всім, хто став на облік в Job Centre, запропонували навчання в місцевому коледжі. Хто не попав у першу хвилю, той чекав своєї черги, поки з’явиться місце. Українська громада організувала також навчання за рахунок місцевої влади. Провели тестування і розбили на кілька груп в залежності від рівня володіння мовою. Навчання тривало семестр і якщо успішно його проходиш, то переводять на наступний рівень. Я почала з найнижчого і нині вже на 3-ому рівні. Це грунтовне навчання з вивченням граматики, письмової і розмовної мови. Часто пишемо ессе на вказану тему. Це те, чого я ніколи не робила в Україні.
Є кілька розмовних клубів для українців. Їх проводять волонтери; заняття на різну тематику і на різний рівень володіння мовою. Загалом, рівень В1 (як у мене) дозволяє почувати себе комфортно на цих заняттях. Юридична фірма DLA Piper в центрі Шеффілда проводить такі заняття двічі на тиждень і ми залюбки ходимо. Тематику занять ми узгоджуємо з викладачем.
Скоро вже рік, як з нами працює на волонтерських засадах університетський викладач сірійського походження, якого ми по-простецьки називаємо по імені Мунір, що було б недопустимо на його батьківщині. У Муніра інша методика роботи. Він подарував кожному з нас Кембриджський курс англійської мову рівня В1 і по ньому ми поволеньки рухаємось. Багато розмовної практики, всі активно спілкуються, а викладач зрідка виправляє граматичні помилки.
Зовсім інша метода в школі Learn for Life, яку веде Gill. Я називаю це «Театр одного актора», тобто Gill. Заняття веселі і цікаві, теми дуже несподівані. Вони стосуються як культури та історії Британії, так і зокрема історії Шеффілда. Учні геть з усіх країн, особливо багато з африканських. Основне завдання школи – адаптація цих людей до британської культури і мислення.
В моїй основній школі, за яку платить City Council, я теж єдина українка, а всі інші, як казав Сухов із культового фільму «Белое солнце пустыни», - освобожденные женщины Востока.
Наша вчителька Зінаб - випускниця місцевого університету. Вона родом з Сомалі і прибула сюди в Шеффілд разом з батьками, коли їй було 4 роки. Вона досі ходить в традиційній одежі Сомалі, але цілком сучасна людина. В попередній моїй групі була вся північна Африка. Часом учні переходили на арабську мову, щоб пояснити англійську. У цьому на 3-му рівні багато жінок з Бангладеш в розкішних сарі. Це зовсім інша культура і звички; в нас постійний мультикультурний обмін.
На жаль, мені не вдалось влітку минулого року попасти на безкоштовне навчання в Університет Шеффілда. Навчальний центр цього університету провів тестування бажаючих і людей з рівнем англійської вище В1 взяли на літній семестр. Моя подруга регулярно розповідала мені, про що у них були заняття і я від неї вчилась. Кожен день було 3 пари; вивчали екологію, культуру, історію, писали ессе, читали книжки. Кожен тиждень була нова книжка, яку треба було прочитати і написати відгук.
Університет організовував екскурсії вихідного дня. Я теж побувала на цих екскурсіях в Ноттінгемі, Йорку, Лідсі, але пропустила Манчестер та Ліверпуль. Була цікава осіння екскурсія на 3 дні в Лейк Дістрікт. Ми жили на березі великого озера, плавали на ньому на кораблику, обійшли пішки це озеро, піднімались в гори, відвідали кілька історичних містечок. Я була в захваті. Незабутня подорож; треба буде влітку повторити самостійно. Як гарно там весною, коли весь ліс розцвітає нарцисами! Про ці нарциси британські школярі учать вірш. Це як наш «Садок вишневий коло хати». Про створення цього поетичного шедевру повідала нам Gill на уроках в Learn for Life.
Часом у мене буває по 2-3 заняття на різних локаціях, я тільки встигаю переключатись. Вивчення мови – це як відкриття нового світу. Кожен з нас, новоприбулих, живе тут у своїй культурній і мовній бульбашці. Слухає свою музику, дивиться свої фільми і YouTube канали, читає свій Facebook. Але конче треба виходити зі своєї бульбашки і приймати як реальність, що живеш в іншій країні, що треба дотримуватись законів і правил цього життя. Насправді, це дуже болісно, якщо попадаєш в іншу країну не з своєї волі.
Мені добре, що я тут маю рідних і що в нас велика українська громада і є де відвести душу. Але, не забуваючи своє рідне, треба вливатись в місцеве суспільство. Це стосується всіх переселенців, не лише українців. Якось після наших уроків, я спитала ефіопську дівчину, що вона думає про деякі рішення парламенту Британії про емігрантів. А вона нічого не знає, бо дивиться лише ефіопське телебачення, спілкується в родині своєю мовою і дружить тільки зі своїми земляками. І якщо така людина не працює і не спілкується з місцевими людьми, то так і проживе весь вік у своїй бульбашці.
Робота
Багато моїх друзів уже працевлаштувалися в Шеффілді. Я теж розмістила своє резюме на сайтах пошуку роботи, але роботи ще не знайшла. Я усвідомлюю, що треба покращити свою англійську хоч би до рівня В2 і тоді більш впевнено виходити на ринок праці. Тому зараз я вивчаю англійську мову і волонтерю.
Влітку я щовівторка ходила доглядати сад і квітник в місцевому парку. Вівторок був день для волонтерів, і до парку приходили місцеві любителі садівництва. О 12 годині була перерва на чай і ми спілкувалися за великим столом на офісній кухні. Весело обговорювались місцеві новини. Спочатку я не розуміла, про що вони жартують, мені було ніяково, поки місцева леді не взяла наді мною опіку і не стала пояснювати простою англійською мовою про що йде мова. Після такого перекладу з йоркширської на англійську, я вже могла вставить свою репліку, тобто влитись в колектив. Тепер мене регулярно на різні свята запрошують в цей парк; я там вже своя людина.
Найбільше я волонтерю в Чаріті шоп, куди люди здають непотрібні їм речі, в першу чергу одяг. В Англії інше ставлення до секондхенду. Для них це як охорона природи. Коли якась річ знаходить нового хазяїна, а не викидається на звалище, то це зменшує навантаження на довкілля.
Волонтерити – це дуже почесно, це така місія. Коли мене питають наші люди, для чого воно мені треба, яка мені від цього користь, то я часом навіть не знаю, як це пояснити. Чому я двічі на тиждень сумлінно та дисципліновано їду в чаріті і старанно виконую свою роботу, якщо мені за це нічого не платять? Щось тут не чисте, це я приховую якусь свою вигоду. А вигода одна: бути потрібним цьому суспільству, мати тут друзів і однодумців.
Вся система чаріті тримається на волонтерській роботі пенсіонерів та школярів. Я поважаю цих людей: як молоденьких школярочок, так і поважних пенсіонерів, бо деякі з них волонтерять вже по 20 років. Всі щиро стараються на роботі; чемно спілкуються; всі як одна велика сім’я.
Ми вже давно перезнайомилися, допомагаємо одне одному. У кожного свої обов’язки в цьому колективі. Згадайте, як у нас було на Майдані. Нас же ніхто не заставляв туди йти під небезпеку і складнощі! Це був власний вибір, і ми там навчилися самоорганізації. І тут, коли я прихожу в чаріті, я зразу бачу, що мені треба робити, за що братися. Узгоджую свої дії з колегами і приступаю до роботи.
На початку я більше 2-х місяців шукала собі якусь волонтерську роботу, а тепер я бачу, що тут в місті її повно! Якось наша україночка попросила долучити її до волонтерської роботи, то я привела її до нас, познайомила з керівництвом, написала рекомендацію. Тепер вже нас троє українок тут. Ми стараємось, бо по нас же судять про всіх українців! В мене зараз по плану доєднатись до наукової волонтерської роботи в Ботанічному саду. Там керує видатний науковець зі світовим ім’ям. Хоч я за професією радіофізик, але сподіваюсь, що ми порозуміємось і будемо корисні.